статьи

Ця споруда сакральної архітектури, збудована у XVII столітті за прикладом феодальної фортеці коштом старости Брацлавського воєводства Валентія-Александра Калиновського, який пожертував 30000 злотих і 2 адміністративно-територіальні одиниці — хутір Кайдачиху і село Казаниху для ордену єзуїтів. Серед благодійників, що долучились до створення Вінницького дому єзуїтів, були луцький латинський єпископ Анджей Ліпський, Теофіла Хмелецька — удова київського воєводи Стефана Хмелецького, та київський каштелян Олександр Пісочинський. Згодом було споруджено ансамбль монастиря — до головного комплексу було приєднано костьол, колегіум та конвікт (гуртожиток).

Чернеча місія на теренах Вінничини розпочалась у 1610 році. Староста В.-А. Калиновський 1611 року надав кошти на будівництво монастиря, проте ченці єзуїтського ордену до пожежі 1613 року проводили свою духовну місію в дерев'яній будівлі. З 1613 року розпочалось будівництво нової кам'яної оселі. 1619 року єзуїти вже мали свою резиденцію. З 1630 року в майбутньому колеґіумі проводились заняття лише з граматики та поетики, тому de facto його на той час називали школою. Лише для єпархіяльного клиру з 1630 року ввели курс морального богослів'я^.

Школа діяла за рахунок фундації князів Христофора Збаразького та Юрія Чорторийського. У 1632 році відкрили клас риторики. Марійська Содаліція при школі існувала з 1633 року.

1646 році генерал ордену Мутіо Вітеллескі підтвердив статус колегіуму, оскільки на той час вже проводились заняття з риторики та моральної теології. При єзуїтському монастирі функціонувала невелика бібліотека, яка у 1648 році була перевезена до Острогу.

1648 року єзуїтська фортеця була здобута козаками, і після Хмельниччини зруйнована. Ченці Товариства Ісуса повернулися до місця попередньої дислокації (Вінниці) після Карловицького миру 1699 року. Відбудова комплексу відбувалась у період 1740-50-х років.

Як осередок єзуїтів комплекс функціонував до другої половини XVIII століття. Закриття монастиря польською владою відбулось у 1773 році на виконання булли Папи Климента. У колишній оселі єзуїтів відкрили дворянську школу. 1776 року Мури, включно з єзуїтськими спорудами, були передані під створення едукаційної комісії (міністерства освіти) Речі Посполитої. 1778 року в будівлі сталась пожежа, що призвела до вигорання даху та падіння трьох шпилів.

Відновлення Мурів, а відтак і комплексу єзуїтів розпочалось 1907 року. Цю місію взяв на себе головний вінницький архітектор Григорій Артинов, який створив проект реконструкції колишнього єзуїтського колегіуму під православний храм. Реалізувати проект йому не вдалось, проте був добудований атик (стінка, що міститься над карнизом і завершує споруду) та встановлені чавунні сходи. Після реставрації, колишнє монастирське приміщення використовували для муніципальної церкви ікони Казанської Божої Матері. У 1911 році в приміщенні монастиря було відкрито жіночу гімназію (поряд з чоловічою, яка працювала з 1907 року), до якої на фундаменті розібраного південного крила монастиря (з боку вул. Монастирської, колишньої вул. Володарського) було зведено трьохповерховий житловий будинок. 1917 року в приміщенні костелу була розміщена перша Вінницька рада робітничих депутатів.

В радянський період колишній єзуїтський комплекс став центром наукового, духовного, освітнього та культурного життя. В 1920-30 роках тут була розміщена Вінницька філія Всенародної бібліотеки України при ВУАН (Державний архів Вінницької області, відкритий у 1920 році, фунціонує до наших днів). Частину комплексу зайняла Українська православна автокефальна церква, яка проводила духовну місію в періоди 1923—1938 та 1942—1943 років. В період 1932—1943 років на території монастирського ансамблю функціонував педагогічний коледж.

На даний момент, на території колишньої єзуїтської оселі фунціонують декілька закладів — Державний архів Вінницької області (з 1920), обласні краєзнавчий (з 1929), художній музей (з 1987) та технічний ліцей (з 1993).

Кресленик Вінницького єзуїтського комплексу зберігаються в Національній бібліотеці Франції у Парижі.