статьи

В 1510 році з волі польського короля Сигізмунда I Старого (1467 — 1548) було підтверджено приватну власність на П’ятничане за сином Степана Демидовского — Миськом Степановичем, що прийняв фамілію за назвою селища — П’ятничанський. Згідно опису Вінницького замку від 1552 року село (власник той самий) приносило дохід від трьох десятків чоловік, в служінні у господаря було восьмеро, підсусідок — дванадцятеро, двоє чоботарів та один коваль.

З роками близькість до міста з одного боку забезпечувало жителям села непоганий дохід від продажу своєї сільськогосподарської продукції, а з іншого – дозволяло мати великі власні маєтки, яких станом на 1629 рік налічувалося одинадцять господарів-місцевих українців при ста двадцяти восьми дворах.

Десь в другій половині XVII століття П’ятничане перейшли у володіння роду польських магнаті Калиновських, потім, на початку XVIII, – заможної та впливової польської сім’ї Потоцьких, причому офіційно права останніх на маєток були підтверджені лише в 1726 році.

Але в руках останніх селище затрималося не надовго — невдовзі його власником став вінницький міський писар Мартин Радзиминский, який віддав його в якості посагу зі своєю дочкою Ганною Михайлу Грохольському ( – 1765), майбутньому вінницькому земському судді. Саме йому належить честь будівництва первинних споруд маєтку — одноповерхового замку з чотирма оборонними вежами, подвійною брамою, земляними валами та ровом, який будували полонені турки та татари.

Розбудовувати палацевий комплекс почав вже його спадкоємець, останній Брацлавський воєвода, Марцін Грохольський (1727 – 1807) в другій половині 1760-х. Причому початковий проект був значно перероблений, щоб надати ярко вираженій оборонній споруді вишуканих рис — замок перетворився на триповерховий палац з критими галереями, що з’єднали його із двоповерховими флігелями.

Протягом XIX століття маєток в П’ятничанах лишався власністю сім’ї Грохольських, які до того ж отримали спадковий графський титул. Завдяки цьому фамільна резиденція ставала краще рік від року — навколо на величезній території розкинувся розкішний парк в тридцять два гектари із композиційним центром у вигляді ставу, а збереженим раніше побудованим оборонним спорудам знайшли мирне використання, палац мав розкішну бібліотеку з десяти тисяч фоліантів, старовину зброю та лицарські обладунки, в стайнях цокали копитами тридцять шість арабських скакунів, а у вежі при них – зберігалася колекція старовинних карет.

Багатство роду при доволі лояльному управлінні землями забезпечили значний ріст самого маєтку. Так, станом на кінец XIX століття, П’ятничани навіть перебралися на підвищений лівий берег Бугу, де з сорока дворів склалася пряма вулиця вздовж колишнього поштового шляху з Вінниці до Калинівки.

На початок Першої Світової війни палацевий комплекс с всією прилеглою землею в 4096 десятин на околиці Вінниці знаходилася у власності графа Здіслава Станіславича Грохольського. Сім’ї лишилося жити в своїй фамільній резиденції лічені роки.

Після більшовицького перевороту в ніч з 17 на 18 січня 1918 року палац червоний люмпен підпалив, язики вогнища швидко поглинули всі ті чисельні раритети (лише невеличку частку господареві вдалося вивезти заздалегідь), що дбайливо збиралися та зберігалися століттями.

Червона окупаційна влада перетворила палацеву будівлю на соціальний медичний заклад, який під різними личинами існував та існує тут і донині, хоча протягом важких годин ХХ століття і втратив два своїх бічних флігелі.

Після повернення Україною незалежності, в середині 2010-х було підняте питання про часткове відновлення маєтку Грохольських з реставрацією палацу та оновленням парку за проектом, який був розроблений “Укрпроектреконструкцією” ще в 1990-х, але поки що все обмежилося двома відреставрованими фасадами головної будівлі.

В період свого розквіту маєток Грохольських в П’ятничанах представляв собою великий комплекс будівель сконцентрований навколо палацу на підвищеному плато на правому березі Південного Бугу. До його складу входять центральна будівля палацу (раніше до нього по торцях примикали одноповерхові крити галереї, що з’єднували його з боковими двоповерховими квадратними в плані флігелями), стайні з стародавньою вежею, водокачка.

В свої найкращі часи, палац Грохольських налічував 58 кімнат і як мінімум сім великих зал (арабська, гербова, мисливська, помпейська, столова, турецька, чорна). Зараз це н-подібна симетрична триповерхова споруда з домінуючими крилами-ризалітами в одне вікно, між якими з центральних фасадів раніше пролягали балкони з витонченою балюстрадою на колонних портиках доричного ордеру. Із зовнішнього декору донині збереглися кутовий руст, тригліфи фризу, профільований лобовий карниз великого виносу на модильйонах, трикутні фронтони в обрамлені фільонок на модильйонах (окрім колонад зникли трикутні сандрики над прямокутними вікнами).

Стайні (надбрамний корпус) розташовані по прямій вісі від центрального фасаду на північ від палацу. Наприкінці XIX та в середини XX століть до його західного та північного фасадів були зроблені прибудови. Будівля прямокутна двоповерхова з арковим проїздом на першому поверху. Головний фасад в класичних традиціях прикрашений парними пілястрами тосканського ордеру на рустованому антаблементі. Замикає споруду із заходу кругла двоярусна вежа павільйону без втраченого завершення з невеличкими вікнами на верхньому (раніше була рустованою).

Поруч (із заходу від стаєнь) розташований г-подібний приземкуватий об’єм водокачки з водонапірною вежею в стилі романтичної неоготики, підкресленої кладкою дикого каменю першого поверху з коробовими віконними прорізами в простих лиштвах, рустом другого з арками вікон в обрамлені архівольтів та зубчастим парапетом даху.