статьи

Стокгольмський синдром - це психологічний феномен, який виражається в тому, що жертва, спочатку відчуває до агресора страх і антипатію, а згодом переймається до нього симпатією. Наприклад, заручники з часом починають співчувати своїм кривдникам і добровільно прагнуть їм допомогти, навіть перешкоджаючи операції по їх звільненню. Також між колишніми заручниками та нападниками можуть зберігатися тривалі дружні стосунки.

Своєму найменуванню термін зобов'язаний відомому випадку захоплення заручників у Стокгольмі. (Швеція)

23 серпня 1973 року озброєний злочинець Ян Ерік Улсон увірвався в банк в центрі столиці і захопив чотирьох співробітників банку - трьох жінок і чоловіка. Грабіжник висунув вимоги: гроші, зброю, автомобіль і свободу для свого співкамерника - Кларка Улафсона. В іншому випадку погрожував убити заручників.

Відразу ж було виконано одну з вимог грабіжника - з в'язниці в банк доправили Кларка Улафсона. І на жаль (а може, на щастя) компанії заручників належало провести разом з терористами в невеликому приміщенні понад 5 діб і своєю поведінкою спантеличити психологів.

Позаяк не всі вимоги Улсона були виконані (не було грошей, зброї та автомобіля), він почав погрожувати заручникам і обіцяв у разі штурму всіх їх повісити. Також він красномовно продемонстрував серйозність своїх намірів тим, що поранив одного з двох поліціянтів, які проникли в будівлю, а іншого обеззброїв і під дулом автомата змусив заспівати пісню. Ситуація була напруженою. Однак через два дні, стосунки між грабіжниками та заручниками дещо змінилися, а вірніше, покращилися.

Захоплені бранці раптом почали критикувати поліцію і вимагали припинити спроби їхнього звільнення. Одна із заручниць, Крістін Енмарк, після напружених переговорів Улсона з урядом, сама подзвонила прем'єр-міністру Швеції і заявила, що нітрохи не боїться Улсона з Улафсоном, а навпаки їм симпатизує і вимагає негайно виконати їхні вимоги та всіх відпустити.

Зрештою, 28 серпня, на шостий день драми, поліціянти за допомогою газової атаки успішно взяли штурмом приміщення. Улсон і Улафсон здалися, а заручники були звільнені.

Звільнені заручники заявили, що не боялися злочинців, які нічого поганого їм не зробили, а боялися штурму поліції. Згодом між колишніми заручниками і їхніми нападниками збереглися теплі стосунки. За деякими даними, четвірка навіть розщедрилася на адвокатів для Улсона і Улафсона.

Авторство терміна «стокгольмський синдром» приписують криміналістові Нільсу Бейруту. Механізм синдрому полягає в тому, що тривале проведення часу, жертви зі злочинцем призводить до того, що вони зближуються під час невимушеного спілкування «по душах», встановлюють теплий контакт, краще пізнають один одного і у них можуть виникнути симпатія і дружні почуття.

Заручник дізнається точку зору нападника, його проблеми, сподівання і прагнення, а можливо і «справедливі» нарікання на владу. Жертва починає з розумінням ставитися до дій злочинця і може думати, що його позиція - єдина правильна. В результаті жертва знаходить виправдання поведінки злочинця і може пробачити йому навіть те, що він піддавав її життя небезпеці. Найчастіше бранці починають добровільно сприяти загарбникам.

Також жертва може противитися спробам звільнення, тому що розуміє, що при цьому збільшується ймовірність заробити кулю якщо не від злочинця, то від визволителів. Тому жертва, відчуваючи себе в одній упряжці зі злочинцем, починає діяти з ним заодно.

Ці поведінкові ознаки проявляються в разі захоплення заручників терористами за умови, що злочинці після захоплення тільки шантажують владу, а з полоненими обходяться добре. Якщо ж бранців тероризують - б'ють і катують, то нічого крім страху і ненависті до мучителів у них не виникає. А, оскільки ввічливе ставлення до заручників з боку терористів - явище рідкісне, то і стокгольмський синдром виникає не часто: приблизно в 8% випадків захоплення заручників з барикадуванням.

Однак прояви синдрому досить часто можна спостерігати і в звичайному житті, а не тільки в епізодах злочинного насильства. Взаємодія слабких і сильних, від яких слабкі залежать (керівники, викладачі, глави сім'ї та ін.), часто керується сценарієм стокгольмського синдрому. Механізм психологічного захисту слабких оснований на надії, що сильний проявить поблажливість за умови підкорення. Тому слабкі намагаються демонструвати слухняність з метою викликати схвалення і заступництво сильного.