статьи

Хто і з якого лиха притулив до світогляду українців прислів’я “Моя хата з краю» - на разі не відомо. Певно, комусь було вигідно прищепити такий спосіб життя нашому народу. Натомість, протягом віків важливу роль у життєдіяльності, зокрема, подільського селянства відігравала громада.

До ХХ сторіччя подільська громада – селянське товариство, сукупність мешканців села, які самостійно ведуть господарство на власній земельній ділянці, але спільно вирішують господарські та громадські справи, колективно відзначають свята, о’єднуються для трудової взаємодопомоги. Яскравим прикладом останнього є, скажімо, толока, котру практикували й у радянські часи, що може й засвідчити нині люди старшого покоління, які брали в ній безпосередню участь.

Однин із важливих моментів функціонування сільських громад займала ділянка організації громадського судочинства. Громадські суди виникли в глибоку давнину, й особливо ефективно функціонували тоді, коли населення Поділля ще зберігало особисту свободу. Про їхнє значення свідчить, наприклад, той факт, що подільський князь Юрій Коріатович у жалуваній грамоті 1374 року надав селянам право самосуду – мали право навіть карати смертю. В актах ХVІ сторіччя зустрічаємо такі назви цих судів: купи, копи, громади у ХVІІ столітті зникає копа, залишається, лише термін «громада». Влада копного суду поширювалась на декілька сіл, котрі разом створювали судову громаду – копний округ. Крім того, в ряді громад функціонували спеціальні громадські суди з п’яти – семи суддів, яких на Поділлі називали судцями й обирали на сільському сході з людей поважного віку, авторитетних з односельців і добре обізнаних зі звичаями. Останньому надавалося особливого значення, бо всі рішення громадських судів опирались на норми звичаєвого права. Якщо, приміром, чиясь худоба витолочила чуже поле, її власник мусив відшкодувати завдані збитки. За несправедливу образу суд призначав винному штраф і зобов’язував вибачитись перед ображеним. Справа про дрібну крадіжку часто закінчувалась тим, що господарю повертали вкрадене, а злодій відбувався осоромленням, або дрібним штрафом Траплялись випадки, коли суд ухвалював, щоб злодія для сорому водили по селу – інколи з музикою, повісивши на шию вкрадені речі. Не рідко вироком громадського суду були й тілесні покарання різками. Цікаво, що інколи судці самі й здійснювали вирок: передавали різку по черзі один одному, ще й за кожним ударом промовляли приблизно таке: «Оце тобі, щоб знав, як чуже красти!»

Чимало справ із котрими селяни приходили до громадського суду, закінчувались примиренням сторін. Учорашні вороги розпивали могорич – і на тому суд закінчувався. Втім, могорич розпивався по закінчені всякої судової справи. І ставив його, як правило, той, хто виграв процес.

Із посиленням закріпачення селян, громадські суди втрачають своє значення. Право чинити суд і виносити вирок присвоюють собі поміщики. Звужується коло питань, що вирішується громадським судом. У ХІХ столітті суд громади розглядає лише дрібні справи побутового характеру.

У 1838 році спочатку для державних, а з 1861 рок у для усіх категорій селян створили волосні суди, куди щороку обирали суддів у кількості 4-12 чоловік на волосному сході. Після їх створення більшість селянських справ і позовів розглядалися саме них. Але й давні громадські суди деякий час ще існували.