Новости

• Уявіть театр, де сценарій народжується просто на ваших очах, а головними героями стають ваші власні історії.
• Саме таким є плейбек-театр — унікальна форма мистецтва, яка через імпровізацію допомагає людям побачити свої переживання з іншого боку, знайти підтримку й відчути єдність.
• Нещодавно цей незвичний формат з’явився у Вінниці, отримавши назву «Прожито». 

Культура постійно змінюється, а в сучасному світі й поготів. Нові напрями й формати зʼявляються перманентно, встигай лише за ними слідкувати. Одним із таких сьогодні є плейбек-театр — особлива форма театрального мистецтва, що в ній актори відтворюють на сцені історії, розказані глядачами. 

Виглядає усе це ось як: глядач ділиться своїм досвідом, почуттями чи спогадами, а актори через імпровізацію показують це у формі короткої вистави. У плейбек-театрі немає заздалегідь підготовленого сценарію, тому все створюється тут і зараз.

Нещодавно такий незвичний театр з'явився у Вінниці. Називається він «Прожито». Актори, або ж плейбекери, пояснюють, що назву обирали не випадкову. Адже відтворення історій дійсно допомагає людям з глядацької зали проживати розказане. 

До прикладу, на нещодавній виставі ведуча (кондакторка) традиційно зверталася до зали: «У кого є історія?» — запитувала вона. І на сцену по черзі виходили добровольці. Ділилися спогадами про щось чи когось. Плейбекери уважно слухали. А потім, без будь-якої попередньої підготовки, починали відтворювати почуте. 

Однією з оповідачок стала скрипалька. Її історія була саме про цей музичний інструмент. Якось, пригадує вона, поїхала на фестиваль до Індії. Там усе було чудово. Виступ пройшов добре. Однак повернувшись до України, на столичному вокзалі у неї вкрали скрипку. Найдорожче, що вона мала. Як би дівчина не намагалася шукати, але інструменту знайти так і не вдалося. 

Пройшло кілька років. Вона має новий інструмент. І її знову запросили зіграти в Індії. Дівчина каже, що попередній досвід для неї досі болючий, тому має чимало сумнівів щодо поїздки. На цій ноті скрипалька завершує розповідь. 

Після цього встають актори, яку впродовж діалогу між кондакторкою та оповідачкою, сиділи з камʼяними обличчями. Насправді ж такий їхній стан називається перформативним, й допомагає не відволікатися на сторонні думки. За мить на сцені починає діятися якась магія: вперше побачивши людину і почувши її історію, без домовленостей і обговорень між собою, плейбекери починають імпровізацію. 

Якимось телепатичним чином вони розподіляють між собою ролі усіх, кого скрипалька згадувала в історії. Ось глядацька зала бачить, як музикантка приїздить у далеку країну. Тепер інший актор відтворює її виступ і радість після нього. На обличчі ще однієї плейбекерки раптом починає проявлятися розгубленість, що поступово перетікає у вираз справжнього жаху. Глядачі розуміють що сталося. Скрипку вкрадено! 

Усе це відбувається під акомпанемент гітари у руках ще одного плейбекера, який відповідає за музичний супровід вистави. Він майстерно перебирає струнами, але в контексті східної історії вони нагадують не звичні нам ноти, а радше індійські саргами: Са — Ре — Па — Дха — ніби лунає індійська рага, замість українських акордів з баре. 

Врешті, на плечах ще однієї акторки зʼявляється невидима скрипка. Нова — розуміють глядачі. На ній також імітують гру. На обличчі в акторки проблиски усмішки. Чи це бува, не прояв прийняття ситуації? Чи, можливо, її спроба жити далі? Присутнім не кажуть. На цій зворушливій ноті, тобто саргамі, історія завершується. 

Дівчина, та, що справжня, плаче і на знак вдячності по черзі обіймає всіх акторів та акторок. Говорить, що їхня імпровізація була навдивовижу правдоподібною, а ще мінівистава допомогла їй зрозуміти, що вона таки хоче знову поїхати до Індії. Задоволена побаченим зала бурхливо аплодує. І ведуча знову запитує: «У кого є історія?»

Упродовж однієї вистави на сцену може вийти приблизно 10-15 глядачів. Актори ніколи не знають, і навіть не уявляють, що робитимуть вже за хвилину. Зізнаються, що за таких умов їм важливо володіти неабиякою витримкою, щоб у разі щемких чи надто смішних історій, не видати емоцій. 

— У плейбеці є таке поняття, як «серце історії». Щось типу одного речення, яким потрібно описати самому собі почуте від оповідача. Причому зробити це мають всі актори одночасно і без будь-яких комунікацій одне з одним, — пояснює акторка театру Тетяна. — Якщо суть історії всі вловили правильно, то зіграти її вийде, якщо ні, під час відтворення можуть виникнути труднощі. 

Інший актор, Ярослав, говорить, що відігравати історії їм допомагають спеціальні інструменти. Основне — це так звана форма вистави. Її перед початком задає кондактор, тобто ведучий. Існують форми «коридори», «монологи», «відлуння» та багато інших. Кожна є набором сценічних правил, яким мають слідувати актори. 

— Форма визначає дії актора в конкретні моменти часу, але при цьому у нас лишається чимало простору для імпровізації, — продовжує Ярослав. — Ми також маємо різні засоби вираження: метафора, пісня, вірш і навіть вигадана на ходу мова — тарабарщина. Кондактор може задати нам форму, де не можна використовувати слова, тоді сенс історії потрібно передавати через волосся, одяг, підручні засоби. 

Покращувати ці навички та розуміти одне одного з півслова актори «Прожито» вчаться на репетиціях, які проходять раз на тиждень. Для цього підбирають день, коли всім було б зручно зібратися.

— Усі ми люди дорослі, маємо роботи, дітей та інші обовʼязки. Та це ніяким чином не заважає займатися тим, що нам цікаве. Театр створює близькість серед нас, ми ж і свої історії також розповідаємо одне одному, повторно проживаємо їх під час відтворення. Це дуже терапевтично, — розповідає плейбекерка Ірина. — Плейбек унікальний ще й тим, що він ніколи не повторюється. Одну й ту саму історію неможливо двічі показати однаково. А ще його особливість в тому, що актори завжди намагаються не просто відтворити історію, а показати її глибину. 

На думку Даші, ще однієї акторки «Прожито», коли люди бачать, як плейбекери реконструюють їхні історії, вони починають краще розуміти свої внутрішні переживання, отримують емоційну підтримку та бачать розказане під новим кутом. 

— Плейбек-театр занурює в атмосферу єдності, оскільки всі присутні розуміють, що їхній досвід може бути близьким і для інших. Нерідко буває, коли хтось один розповідає свою історію, а деякі з присутніх у залі розуміють, що вони також мають аналогічний досвід. І коли ми врешті починаємо відігравати на сцені ситуацію, люди у залі переживають сильні емоції, адже бачать в історії самих себе, — говорить Даша. — Формат плейбеку використовують ще й як своєрідну терапію. Якщо ми говоримо за Україну, то в умовах війни це дієвий інструмент, який допомагає цивільним та військовим працювати зі своїми переживаннями, стресом, психологічним напруженням. Врешті, проживати травматичний досвід та відпускати його. 

Спираючись на почуте, можна констатувати, що плейбек-театр — це простір, де кожна історія стає цінною, кожна емоція знаходить відгук, а кожна людина отримує підтримку. Його сила у здатності об’єднувати, допомагати переосмислювати складні переживання та дарувати відчуття єдності. 

У сучасному світі, де люди все частіше шукають способи бути почутими, плейбек-театр стає важливим інструментом не лише для розваги, але й для терапії. Його поява у Вінниці — це вагомий крок для культурного життя міста і нова можливість для мешканців переосмислити свої історії через мистецтво.