статьи

У самому центрі Маріуполя височіє будівля «Гіпромезу» (українською правильно писати Діпромез – державний інститут проєктування металургійних заводів, але серед містян відома лише ця назва). Багато хто у Маріуполі вважає, що саме там проєктувався легендарний завод «Азовсталь». І не тільки він, а і всі інші місцеві підприємства. 

Звісно, це лише міф. Для того, щоб він вкоренився у свідомості людей, радянська влада вбивала іноземних інженерів, які насправді проєктували перші цехи «Азовсталі», а також місцевих інженерів, які співпрацювали з іноземцями. Вбила й тисячі селян, забираючи в них землю і зерно, знищила і згадки про західних інженерів, зокрема німців, бельгійців, американців, італійців, які розбудовували тут порт та промислові виробництва. Все це з єдиною ціллю – захистити міф про радянську індустріалізацію. 

«Гіпромез» – найвища точка Маріуполя – став символом цього процесу. Тепер вже мертвим символом, тому що завдяки старанням російських окупантів, у Маріуполі більше немає ані професійних інженерів, здатних проєктувати заводи, ані самих заводів. 

На фото 0629 - Гіпромез восени 2021 року. Ремонт будівлі був запланований на 2022 рік

І лише міф про радянську індустріалізацію Донбасу, попри все, залишається живим.

«Дивна річ – людська пам’ять. Маріупольці в принципі знають, що завод імені Ілліча був побудований американцями та бельгійцями, що маріупольський архітектор Нільсен був німцем, а порт і суднобудівництво у місті завдячують своєму розвитку італійцям. Проте якщо їх спитати, хто саме створив промисловість у місті, вони дружно скажуть: Радянський Союз», – з подивом розповідає історик, політолог і журналіст із Литви Альвідас Медалінскас.

Вдруге в житті Альвідас приїхав на Схід України в 2015 році, на хвилі Майдану.

Альвідас Медалінскас, фото – Lrytas.lt

«Я взагалі дуже мало знав про Донбас, крім того, що там є вугілля і донецький «Шахтар». Був на Донбасі до 2014 року лише один раз, на чемпіонаті Європи з футболу. 

У листопаді та грудні 2013 року я був на Майдані. Приїхав, як тільки там почалися протести. Мені здавалося це дуже важливо. На Майдані зустрів людей із Донбасу. Поговорили. Вирішив поїхати і більше познайомитися з цим краєм. І от у 2015 році нарешті здійснив свої плани, приїхав до Маріуполя і одразу поїхав до університету (Маріупольського державного університету – ред.). В університеті завжди легше знайти розумних людей, які допоможуть познайомитись із краєм, його культурою. Зайшов до бібліотеки університету і застряг там на декілька годин. 

Переді мною розкрилася зовсім незнайома до цього картина Донбасу, зокрема Маріуполя. Книги, які там знайшов, були переважно радянські, тому з відповідною ідеологією і зрозуміло було, що треба буде перевірити фрагменти інформації. Але мене це вразило. Бо я неочікувано відкрив для себе, що цей регіон, який сторіччями представляли як «споконвічні російські землі», насправді розвивався як частина саме західного світу. І я почав шукати».

Так почалась велике дослідження.

Наприкінці 19 сторіччя на території Російської імперії розпочинається велике промислове будівництво. Але не силами імперії. У неї не було ані грошей, ані власних фахівців для того щоб розпочати будувати заводи. Тож російський уряд став активно залучати іноземний капітал. 

Схід України приваблював промисловців  хорошими умовами для розбудови. Наявність залізниці, море, порт, поклади руди і дешева, як для європейців, робоча сила – все це сприяло розвитку металургії у цьому регіоні.

19 квітня 1896 року Ротштейн із Пруссії та Сміт із США звернулися до уряду Російської імперії за дозволом заснувати «Нікополь-Маріупольське гірське та металургійне товариство». Вони збиралися розробляти поклади марганцю та інших корисних копалин у районі Нікополя Катеринославської губернії, а також побудувати металургійні, трубні та корабельні заводи в Маріуполі. Не чекаючи дозволу, вони придбали готовий завод у Штатах, розібрали його, завантажили на судна і морем доставили до Маріуполя.

Вже через рік, у 1897-му, трубний цех заводу видав першу продукцію. 

Приблизно в цей же час інвестиції надійшли з Бельгії, від акціонерного товариства «Провіданс». Воно володіло великими металургійними підприємствами як у самій Бельгії, так і у Франції. Прагнучи розширити сферу своєї діяльності, бельгійські акціонери звернули увагу на Надазов'я. 

Отримавши дозвіл царського уряду на діяльність, бельгійський «Провіданс» утворив дочірнє товариство «Російський Провіданс» у Маріуполі і почав будувати ще один металургійний завод у місті.

Фото надане Маріупольським краєзнавчим музеєм

У 1898 році «Провіданс» одночасно будував другий металургійний завод у Маріуполі, рудники залізної руди в районі Керчі, вапнякові кар'єри в районі Оленівки та вугільні шахти поблизу Мушкетово.

У 1899 році «Нікополь» почав працювати на повну потужність, а на «Російському Провідансі» діяли дві доменні та дві мартенівські печі, три томасівські конвертери, 126 коксових батарей, крупносортовий і рейкобалковий прокатні стани, дві вагранки для чавунного лиття та енергетичні й ремонтні цехи. 

Маріуполь отримав не просто заводи. Це були надсучасні технології, найкращі у світі на той період. Розробником металургійного обладнання заводу «Нікополь» був відомий інженер-металург та проєктувальник Джуліан Кеннеді. Більшість металургійних агрегатів носила його ім’я. Він запустив виробництво і повернувся у Штати, а керувати заводом залишився його брат, Вальтер.

Взагалі в той час все керівництво заводами було іноземним. «Нікополем» керували американці, а «Провідансом» – німці, французи та бельгійці.  

Два великих підприємства відкрили тисячі робочих місць, і сюди, на заводи, потягнулися люди з інших регіонів України та Росії. На обох заводах було залучено до 6 000 робітників.

«Іноземці будували не тільки заводи. Вони вкладалися у розвиток інфраструктури. Будували електропідстанції, будинки для робочих (деякі з таких будинків існували у Маріуполі й до початку повномасштабного вторгнення РФ – ред.), лікарні, розбивали сквери для відпочинку, – розповідає Альвідас Медалінскас. –  Донбас та Приазов'я були вписані у світовий контекст, у світову економіку і розвивалися як частина того сучасного світу. Чи знаєте ви, що на початку 20 століття Донбас називали «Новою Америкою»? За темпами розвитку у світі змагалися два регіони – США та Донбас. Ви уявляєте, де ви могли б бути, якби історія розгорнулася по-іншому, якби не страшна комуністична хвиля? Коли людям про це говориш – вони шоковані. Адже і за складом населення, і за рівнем інвестицій, і за промисловим потенціалом Донбас та США були ідентичними. Ви уявляєте, де б ви могли бути, якщо б вас безжально не вирвали із світового процесу?»

Тож на початку 20 сторіччя Маріуполь був індустріальним центром Надазов’я, де існували два металургійні заводи, побудовані американцями, бельгійцями та німцями. Електропідстанцію у місто привезла німецька компанія «Сіменс», перший суднобудівельний завод у Маріуполі побудував італієць Кавалотті. Німецький колоніст Петро Регір заснував у Маріуполі першу судноплавну компанію. Німець Графф заклав під Маріуполем ліс, і навчатися лісничій справі до нього приїжджали з різних куточків Російської імперії.   

Іноземці вкладали гроші в акції промислових підприємств, які будувались на Донбасі та у Надазов’ї. І раптом всі вони були пограбовані, позбавилися капіталу, бо у Санкт-Петербурзі відбулась пролетарська революція, яка оголосила курс на націоналізацію приватної власності (росіяни і зараз діють за тією ж самою схемою і на тимчасово окупованих територіях України, і у себе вдома, нічого не змінилося за сотні років).

Керуючі компаніями, директори, інженери стали терміново залишати територію Російської імперії. Їм забороняли виїзд, обмежували свободу пересувань, але вони все одно тікали з країни – без грошей, без майна, з назавжди втраченими інвестиціями.

А молода «республіка рад» не мала власних кадрів, щоб забезпечити діяльність заводів, тож підприємства по всьому Донбасу (а це не тільки Юзівка (нині Донецьк), а і Краматорськ, Бахмут, Слов’янськ, Торецьк, Лисичанськ, Соледар й інші міста та містечка) стали зупинятися.

У Маріуполі радянський «менеджмент», який прийшов на зміну справжнім власникам, спочатку об’єднав два заводи – «Нікополь» та «Провіданс», а потім «нагородив» цей завод ім’ям Леніна, точніше його по-батькові – завод Ілліча. Це, звісно, не допомогло запустити металургійне виробництво, тож завод перейшов на випуск побутових печей. Така ж само сумна доля спіткала і інші націоналізовані – тобто вкрадені – підприємства з іноземними інвестиціями.

Влада Леніна розуміла, що економіка рушиться, і оголосила спочатку НЕП – нову економічну політику, а потім звернулась до американців із пропозицією створювати концесії для відродження промисловості.

Декрет радянської влади про концесії був виданий у 1920 році. В ньому проголошувалось, що залучення іноземних інвестиції до освоєння природних надр країни Рад прискорить розвиток радянської держави.

За короткий час було створено 350 промислових та торговельних концесій на території СРСР. Але радянська влада вдруге «кинула» іноземних підприємців, заборонивши у 1930 році всі іноземні концесії. Звісно, що при цьому прибрала до рук і майно їхніх компаній. (Дивно, як після таких вчинків іноземний бізнес втретє ризикнув і став вкладати інвестиції вже у Російську федерацію. Результат, як ми вже знаємо, такий же – націоналізація).

Проте заводи все ж таки були дуже потрібні Сталіну, який готувався до війни. І без іноземних технологій їх не можливо було побудувати. Тому, як пише «Український тиждень», радянський нарком з іноземних справ Максім Літвінов у 1920 році особисто відвідав США і запевнив уряд, що «Америка скривдженою не залишиться». Літвінов натякав на дуже велике державне замовлення від СРСР, яке б мало задовольнити американський бізнес.

І таке замовлення дійсно надійшло. Таємне.

У 1926 році у Ленінграді створили перший державний проєктний інститут – Діпромез. Офіційно – для розробки проєктів майбутніх металургійних заводів. Але професор Іркутського держуніверситету Марк Мєєровіч стверджує, що Діпромез насправді нічого сам не розробляв. Він дійсно мав стосунок до проєктування заводів у СРСР, але не як проєктна організація.

«Його справжнім завданням був аналіз західних технологій і підбір фірм, що взялися б спроєктувати для більшовиків заводи у найкоротші терміни. Після чого вони долучалися до роботи за прямими (через «Амторг») та непрямими (через радянські проєктні організації) замовленнями радянського уряду. Дослідивши ринок США та Європи, інститут знайшов потрібного підрядника – проєктну компанію Albert Kahn Associates Incorporated із Детройта, якою керував знаменитий американський інженер-архітектор Альберт Кан, – пише «Український тиждень». – Фірмі Кана було надано замовлень на 2 млрд тодішніх доларів ($220 млрд на нинішні гроші). Детройтська проєктна фірма просто не встигала виконувати такий обсяг робіт, і тому в Москві було створено інститут «Держпроєктбуд», де працювали 25 американських інженерів на чолі з братом Альберта Кана Морісом. Їхню роботу мали забезпечувати ще 1 500 радянських працівників».

За даними англомовного сегменту Вікіпедії, компанія Кана з 1929 по 1932 рік спроєктувала і побудувала 521 завод в СРСР, в тому числі і завод «Азовсталь» у Маріуполі.

Рішення про будівництво «Азовсталі» радянський уряд ухвалив у 1930 році. Офіційно, завод спроектував Діпромез, проте вже відомо, що насправді – Альберт Кан. І не тільки спроєктував, а і прислав до Маріуполя тисячі своїх інженерів.

Американці в Маріуполі спостерігали, як тисячі людей, переважна більшість з  яких були зеками, вручну виконували роботу, яку на Заході давно вже виконували машини. В’язні рили землю під котловани, буквально ногами трамбували бетон. Все це жахало іноземців.

«Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок – дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які перекидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На найважчих роботах задіяно чимало жінок», – пише «Український тиждень» про враження американського інженера Гаррі Майтера. 

Проте американці виконали свою роботу. Не тільки спроєктували і побудували завод руками селян і в’язнів, а ще і навчили персонал працювати.

Фото пресслужби Метінвесту. Будівництво "Азовсталі"

Однак, коли робота була закінчена, а домни стали видавати чавун, угода з Каном була розірвана. І не тільки з ним, а і з іншими компаніями, які працювали на уряд СРСР. Протягом 1932–1934 років інженери-іноземці виїхали з країни. А ті, хто з різних причин залишився, були репресовані.

Причому каральна машина НКВС «прокотилася» не лише по американцях, а і по своїх громадянах, які співпрацювали з іноземними фахівцями. Так, після запуску заводу «Азовсталь», був репресований його перший директор Яков Гугель.

А все для того, щоб правда про «радянську індустріалізацію» не стала відома широкому загалу. Бо яка ж це радянська індустріалізація, якщо інженери – іноземні, проєкти заводів – іноземні, технології – іноземні, обладнання – іноземне. 

Що ж тоді радянське?

Насамперед радянськими виявилися гроші, які уряд заробив, викрадаючи останнє зерно у селян та вбиваючи їх голодом заради валюти, отриманої з продажу врожаю за кордоном. Радянськими були і в’язні ГУЛАГу, які безкоштовно виконували важкі роботи на будівництві, які б мала виконувати будівельна техніка, але її також у «талановитого та ефективного» Радянського Союзу не було. І більше нічого.

Чи можна вважати це «радянською індустріалізацією» і ефективним менеджментом? Погодьтеся, навряд чи.

У січні 2021 року росіяни провели у Донецьку конференцію «Російський Донбас». На цій конференції виступали російські вчені з доповідями про нібито російську історію Сходу України. Вони викреслили із історії будь-яку згадку про козацькі поселення і вклад козацтва у розвиток цих територій, про європейське коріння Донбасу і європейську основу його індустріального розвитку. 

Ані Україна, ані Європа не відреагували на цей захід.

«Я був шокований, коли побачив це дійство, – згадує Альвідас Медалінскас. – Попереджав моїх колег з України та на Заході, що це є дуже важливе геополітичне питання. На жаль, не одержав підтримки та розуміння. Мені пропонували не панікувати. Мало хто підтримував моє розуміння тоді, що Росія готується до повномасштабної війни проти України і що концепція «Російський Донбас» – це ідеологічна платформа для цього нападу, яка існує лише тому, що ні Україна, ні Захід не звертали на це великої уваги. 

Коли почалася повномасштабна війна у 2022 році, ті самі люди на Заході, які заперечували важливість теми європейського коріння Донбасу, почали говорити, «як же ми це упустили». 

На жаль, доводиться констатувати, що Росія дуже вдало використала демографічні зміни, які власне сама створювала у 20 сторіччі на цих територіях, піддаючи репресіям українців, німців, поляків, греків тощо. Їй вдалося приховати правду. І сьогодні спитай у маріупольців, хто такі брати Кеннеді, вони, у більшості своїй, не зможуть відповісти. Пам’ять стерта. Вона зберігалася лише в музеях, але чи багато охочих піти пошукати там інформацію? 

У Росії це вийшло ще і тому, що українським елітам було вигідно підтримувати наративи російських міфів, а західним елітам було точно не до Донбасу, не до Надазов’я і не до Маріуполя. Чи зробимо ми роботу над власними помилками, ось в чому питання».