Новини

 

Вони планували спільне майбутнє, але не встигли одружитися, тож, окрім втрати, стикнулися з труднощами в отриманні інформації, судовими процесами щодо встановлення батьківства та суспільним осудом. Суспільне записало пʼять історій партнерок загиблих військовослужбовців про те, як відсутність офіційного статусу дружини вплинула на їхнє життя після смерті партнерів.

Аріана Мирончук

Дівчина загиблого Давида Ярини, командира першого відділення спецпідрозділу "Кракен" Головного управління розвідки.

Аріана тримає речі загиблого Давида. Футболка з його позивним. Фото зроблене 27 вересня 2025 року у львівському парку імені Івана Франка, де пара любила гуляти, коли Давид приїжджав у відпустку. Суспільне Новини/Юлія Франчук

Щойно Давиду виповнилось 18 років, він одразу поїхав на курс молодого бійця й 1 лютого 2024 року підписав контракт. Побратими й робота були для нього на першому місці. Він був готовий пожертвувати своїм життям заради них. Як і тоді, коли загинув.

Уперше ми з ним гуляли на Лисій горі, там одне одному й зізналися в почуттях. Усім він казав, що я — його майбутня дружина. Ми хотіли розписатися у вересні цього року, переїхати на окрему квартиру в Харкові. Він дуже боявся померти й залишити мене саму.

Давид поїхав на виїзд, мені про це не сказав. Зранку мені подзвонив замкомандира роти й сказав: "Будь ласка, присядьте, візьміть води, якщо є, заспокійливе". Далі розповів, що під час бойового завдання Давид загинув, і вони не можуть зв'язатися з батьками. Давид уже протягом двох років не спілкувався з ними. Підписавши контракт, він усіх заблокував, звʼязок підтримував лише із сестрами та з бабусею й дідусем. Побратими дозвонилися до батьків десь увечері, а вдень я подзвонила його бабусі. Було тяжко що все це впало на мої плечі, як і організація похорону, обіду та всього іншого.

Аріана Мирончук та її загиблий хлопець — командир першого відділення спецпідрозділу "Кракен" ГУР МО Давид Ярина. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

На похованні вручали прапор, шеврон підрозділу й нагороду. Покликали тоді його маму. Вже на Марсовому полі зняли прапор із труни, віддали їй. Мені хтось сказав іти до неї. Я підійшла, повернулася — біля мене стояв на одному коліні замкомандира роти, тримав у руках такий трикутничок, там лежав шеврон і прапор. Він вручив їх мені. Я повернулася в інший бік — переді мною на одному коліні стояв начальник патронатної служби. Він вручив медаль від Головного управління розвідки.

Коли я схилилася прощатися з Давидом над труною, до мене наблизилася його мама, передала в руки прапор із труни й сказала, що він має бути в мене, що я на нього заслуговую. Вже після закінчення поминального обіду до мене підійшов батько Давида й сказав, що хоче забрати один із портретів і те, що вручали на кладовищі. Я віддала прапор, один із портретів і сказала, що прапор підрозділу й нагороду я не віддам. Мене насправді гризла совість, я питала побратимів, чи правильно зробила. Вони сказали: "Так", — бо вирішили колективно, що це має бути в мене. Тому нагороду вручали саме мені.

Увечері після поховання мені подзвонили з поліції. Сказали, що на мене надійшла заява, нібито я присвоїла медаль собі. Моя мама пояснила ситуацію, у відділку встали на мій бік: сказали, що заяву просто спишуть, бо ніякого правопорушення немає. Зараз батьки Давида зв'язуються зі мною лише або сказати, що я повинна все повернути, або якось нагрубити чи наговорити прокльонів.

Прапор, медаль, та особисті речі Давида, які Аріані після поховання передали побратими бійця з "Кракена". Фото з особистого архіву, надане Суспільному

На щастя, мені було з ким спілкуватися, виговоритись, виплакатись. Зараз іноді теж можу поплакати й справді стає легше.

Щодо стосунків у майбутньому, то я вирішила, що це буде або людина, яка зі мною пройшла весь цей дуже складний шлях і змогла допомогти з цим, або я взагалі по життю буду сама. Знаю, що це має бути людина, яка розумітиме, що, крім неї, в мене в серці ще є Давид, і вона може з цим змиритися й буде разом зі мною нести памʼять про нього далі. Любов, пам'ять — вони не минуть. Він не є колишнім і не має бути забутим.

Тамара Мітельман

Наречена загиблого Івана Яремчука, командира підрозділу 41-ї механізованої бригади, у минулому бойового медика.

Тамара Мітельман стоїть біля будівлі юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, де навчався Іван. 25 вересня 2025 року. Суспільне Новини/Юлія Франчук

Ми познайомилися з Ванею наприкінці 2023-го року в інтернеті. Він знайшов адресу, де я працюю, надіслав букет квітів і сказав: "Буду до тебе кавалерувати".

Майже одразу почали називати одне одного жінкою й чоловіком. Ми ніколи не обговорювали одруження в контексті того, що буде щось важко офіційно, бо я чудово розуміла, що мені з моїм характером будь-які зачинені двері будуть незачинені. Просто для цього треба докласти, все ж таки, значно більше зусиль.

Найбільше запам'ятався спільний час у Краматорську. Перед цим Ваня був на позиціях у Часовому Яру як бойовий медик, вони тоді два тижні були без зв'язку. Коли він вийшов на зв'язок, то сказав, що його дуже сильно тримала думка, що він вийде й ми одразу одружимося. Я йому сказала, що весь час думала те саме. Ми одразу поїхали шукати там ювелірку, але більшість магазинів були зачинені. Потім уже в Києві знайшли й одразу купили обручки. Ми з ним планували одружитися якраз у лютому.

17 лютого він весь день не виходив на зв'язок. Пізніше зв'язався ротний з батьками, зі мною та повідомив, що Ваня загинув дорогою на Курщину, яку тоді дуже активно атакували дронами. Ваня загинув за тиждень до нашої річниці знайомства. Але в нас був дуже насичений той рік. Ми намагалися не те щоб встигнути жити, а встигнути прожити чотири тих життя.

Командир підрозділу 41-ї механізованої бригади Іван Яремчук. Загинув 17 лютого на Сумщині, коли їхав змінювати іншого командира на спостережному пункті. Тоді в авто військових влучив російський дрон – Іван та його побратим загинули, декілька бійців отримали поранення. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Всі дні після загибелі Вані були схожими. Було дуже важко: спати, їсти, робити якісь побутові звичайні речі. Але тоді поруч були батьки Вані, й це дуже допомагало триматися. Тоді перші тижні я максимально концентрувалася на тому, що хлопцям ще потрібно забрати тіло.

Мене познайомили з фондом, що надає психологічну допомогу військовим та їхнім рідним. Досі пам'ятаю: наш перший сеанс був про те, що в мене прекрасне оточення, але я не маю зараз бажання виходити з дому і дуже сильно переживаю, чи не образяться на мене за це інші. Психолог тоді сказала: "Ви взагалі можете робити все, що вам подобається. А про все, що не подобається, так людям і казати".

Тамара з нареченим. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Коли ти уявляєш собі майбутнє з людиною, раптова загибель збиває з ніг, бо ти одночасно втрачаєш усе. Доводиться брати на себе більше відповідальності, думати, як ти хочеш, щоб пам'ятали твою людину. Я звикла свою емоційність скеровувати в дію. Перед загибеллю Ваня відкрив збір на машину для свого підрозділу, але не встиг дозбирати. Після його загибелі я відкрила збір для його побратимів, ця машина буде його імені. Намагаюся допомагати його побратимам. Кажуть, що людина жива тоді, коли про неї пам'ятають, тому мені вигідно, щоб побратими Вані були живі й здорові. Щоб вони приїжджали в гості, ми з ними розповідали одне одному історії та підтримували це спілкування.

Катерина Бідненко

Військовослужбовиця, дівчина загиблого Андрія Савона — водія екіпажу загону спецпризначення Lasar's Group Національної гвардії.

Катерина Бідненко, військовослужбовиця, дівчина загиблого водія екіпажу загону спецпризначення Lasar's Group Андрія Савона. Київ, 6 жовтня 2025 року. Суспільне Новини/Юлія Франчук

Для мене він був найкращою, найдобрішою, найсвітлішою людиною, яку я будь-коли зустрічала. Він ніс свою силу по-особливому: не говорив про неї, а доводив усе вчинками. Ще у 2017–2020 роках він брав участь у боях за Попасну. Коли почалася повномасштабна війна, вирішив перевестися до спеціального бойового підрозділу.

Познайомилися ми через спільних друзів. Нас давно хотіли звести, але все не складалося. Потім почалося повномасштабне вторгнення, він знайшов мене в інстаграмі, почали спілкуватися. Жоден день не минав без відеодзвінків. Я тоді була у службовому відрядженні, він захищав Київщину. Ми планували одружитися, але він завжди казав: "Я найбільше не хочу, зай, щоб ти залишилася молодою вдовою".

Андрій був із тих, хто не допускає думки про смерть. Коли я хотіла про це поговорити, він зупиняв мене й казав, що це нереально, цього не може статися. Казав, що думки матеріальні, й ми можемо притягнути негатив.

11 серпня Андрій виїхав на бойове чергування. Ми ще ввечері спілкувалися, він написав, що все добре. Зранку, до п’ятої години, він завжди виходив на зв’язок. О пʼятій ранку, коли вставала на роботу, почала писати смс — а там лише одна рисочка, а не дві, [відправлено, але не доставлено]. Якесь таке відчуття зʼявилося, що його вже фізично немає на цьому світі. Близько п’ятої вечора зателефонував його друг і сказав: "Кать, на жаль, Андрія вже немає, вибач", — і скинув.

Андрій Савон — водій екіпажу загону спецпризначення Lasar's Group Національної гвардії, загинув у серпні 2025 року неподалік Костянтинівки через атаку російського дрона. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Він вилазив із таких сильних заворушок, але цього разу його догнав FPV. Прийняти це дуже складно. Особливо, коли ви за два дні до загибелі обговорювали весілля, пропозицію, як це має бути, коли.

На момент загибелі я зрозуміла, що одруження грає дуже важливу роль, бо без цього "папірця", без цієї бюрократії ти не маєш доступу до жодної інформації.

У соцмережах був хейт, найбільше — в тіктоку. Мовляв, ти його спеціально відправила, щоб він заробляв гроші, ти ж молода, знайдеш собі іншого, якщо ви не були офіційно одружені. Спершу це було важко, бо хотілося щось довести іншим — але це не потрібно. Ти витрачаєш свої сили, яких і так немає, на людей, які не можуть уявити, як це — втратити людину.

Катерина Бідненко зі своїм загиблим хлопцем, бійцем НГУ Андрієм Савоном. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Щодо майбутніх стосунків, то про це зарано говорити. Але я така по характеру, що, напевно, вже не зможу когось підпустити, бо це завжди буде порівняння, це завжди буде "не те". Ми планували рухатися разом, підтримувати одне одного, були одним цілим, хоч і окремими особистостями. Я навіть себе відчуваю неповноцінною, бо я сама. Поки не можу дозволити собі чогось іншого. Можливо, ще й тому, що суспільство може якось не так відреагувати.

Марʼяна Бондарук

Дівчина загиблого Назара Небожинського, навідника БМП 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Марʼяна Бондарук — дівчина загиблого Назара Небожинського, бійця 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", стоїть біля його портрета коханого на майдані Незалежності в Рівному 20 жовтня 2025 року. Суспільне Новини/Юлія Франчук

Це було таке перше кохання, перші стосунки серйозні. Я чогось вчилася, з ним виросла, як людина з ним будувалася.

Назара викликали в його частину в Чернівцях. Ми стояли на автовокзалі в Рівному, він сказав: "Скоро приїду, не плач". Поцілував мене в лоба — і все. Більше я його не бачила вже. Почалось повномасштабне вторгнення, його направили на Київщину.

Назар не говорив про смерть, завжди повторював: "Мене може й машина збити на вулиці, від цього ніхто ніколи не застрахований. Коли тобі призначено, то призначено". Він не розказував взагалі нічого, лише "все добре, все нормально".

Того тижня, коли Назар загинув, він дуже погано виходив на звʼязок. О девʼятій ранку я плакалась йому, голосове повідомлення вийшло на 10 хвилин, він так його й не прослухав. О третій годині написав: "Котунь, все добре, передай мамі". У четвер вона мені дзвонить — і я думаю, що знову перепитає, чи з ним все нормально. Я беру телефон, а вона каже: "Марʼяна, Назар загинув".

Мене вивертало, я не могла спати, бо в мене боліло все — від маківки до кінчиків пальців, усе внутрішнє. Зранку встаєш, чекаєш на його тіло. Ти просто хочеш його побачити, чекаєш і не можеш дочекатися. Я не давала собі плакати, бо в мене була повна хата людей. Їм було боляче через втрату, а коли я плакала, їм було ще гірше. Цим я заробила собі депресію.

Мені було образливо, коли Назару вручали звання Героя України, бо [на церемонію] поїхали його тато і його брат. Я не могла там бути, бо я — дівчина, я — ніхто.

Назар Небожинський, навідник БМП 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", загинув у березні 2022 року на Чернігівщині. Посмертно нагороджений званням Герой України. Орден "Золота Зірка" із рук президента отримав його батько. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Коли я з кимось спілкувалася про стосунки, мені було цікаво, чи знайдеться хлопець, який прийме мене отаку, що постійно плаче за Назаром, поламану, побиту життям.

Довго я нікому не розказувала, що в мене є [інший] хлопець. Дуже боялась сказати батькам Назара, що заручена, бо розуміла, що мамі буде боляче. Їй і було боляче, вона плакала. Я почувалася винною, хоча не винна. Мені було соромно, що я щаслива. Бо не знала, як люди на мене зреагують, що я одружена, живу своє життя. Хтось міг говорити за спиною, що минули три роки, а я вже вийшла заміж. Мені бажали бути щасливою, але водночас усі, навмисно чи ненавмисно, нагадували про Назара. Це такий суспільний дисонанс. Навіть моєму чоловікові писали, що я з ним зараз, але все одно виставляла сториз про Назара, що він — заміна Назару. І мені таке прилітало. Люди ж не знають, як воно насправді. Ти хочеш і памʼять залишити, щоб люди знали, щоб люди памʼятали. А з іншого боку, у мене немає права на особисте життя.

Мій чоловік весь цей біль на себе приймав. Я постійно говорила про Назара, він мені не забороняв, не казав, що це його ображає. Я його могла назвати Назаром. Він приймає мене з моїми втратами, я приймаю його з його втратами. Ми знаємо, що таке втрачати, і знаємо, що таке біль. Зараз є спогади, є дати, є просто бажання — я їду, кажу, що поїхала на кладовище до Назара.

Насправді найстрашніше було те, що я думала, ніби приношу смерть. Навіть зараз я про це думаю, бо мій чоловік втратив своїх близьких і друзів. І думаю: це я винна, я несу смерть. Мені було страшно, що він помре через мене.

Коли хтось когось втрачає, єдине, кого я можу підтримати, — це дівчину [загиблого]. Бо я розумію, як їй. Можу сказати, що вона буде переживати, щоб не робила дурних речей, які робила я. Біль не мине насправді. Але її можна перетворити на щось інше — на рушійну силу, або на любов до інших і підтримку для тих, хто пережив подібне. Ви будете щасливими, якщо дозволите собі це.

Ольга Ушакова

Військовослужбовиця в декреті, дівчина Андрія Чертова, водія та шифрувальника 47-ї окремої механізованої бригади.

Ольга Ушакова у Звягелі, де разом з Андрієм проходила військову службу та почала з ним зустрічатися. Житомирщина, 22 жовтня 2025 року. Суспільне Новини/Юлія Франчук

Я навіть не мріяла про такого, як він. Ми пішли служити у 2022 році та зустрілися в одній бригаді. У ньому було все те, чого не вистачало мені для якоїсь повноти. Він теж був такий швидкий, як я. Ще не встигла подумати, а він уже зробив. Це був мій перший і, сподіваюсь, єдиний досвід життя разом із чоловіком.

Андрій завжди казав, що помремо в один день, щоб я і там від нього нікуди не поділась. Все так і йшло, що ми мали померти в один день, тому що завжди були разом. З нами не мало нічого статися. Смерть була поруч — але ні, не ми. Він казав, що йому обов'язково пощастить, тому що Бог знає про наші плани. Виходить, не знав.

Коли ми приїхали на Запоріжжя, вирішили не чекати на закінчення війни, щоб одружитися. Остаточно визначились із датою: приїдемо після цієї ротації, повернемося на Запоріжжя й розпишемося. Він замовив обручку на початку тижня, а наприкінці тижня загинув.

Ми чергували подобово в Оріхові. Не мали їхати, це не наша зміна була. У нас була одна й та ж робота, а вдвох залишати робоче місце не можна. Прильоти КАБів були дуже часто, десь до десяти таких тривог за добу.

Ми з начальником поїхали в сусіднє село, Андрій та інші побратими залишилися. Начальнику подзвонили з керівництва, запитали, де ми, тому що не могли додзвонитися туди, де був Андрій. Я подзвонила йому — не відповідав. Я вже знала, що, мабуть, трапилось. Ми швидко повернулися. Там вже були ДСНСники, вони навіть не знали, за що братися, тому що все завалилося. Якби я там була, теж загинула б: те місце, де я сиділа, завалило. Думаю, Всесвіт зберіг дитину, а не мене. Андрію не вистачило двох кроків, щоб урятуватися. Це було 30 липня, знайшли його 2 серпня, я сиділа там три доби.

Ольга й Андрій під час служби на Запорізькому напрямку. Фото з особистого архіву, надане Суспільному

Про вагітність я здогадувалась, тому що була постійно роздратована. Перед поїздкою в Оріхів подумала: не буду казати Андрію, бо якби я зрештою виявилась не вагітна, він би засмутився. Думаю, ще почекаю якийсь час, і якщо все ж таки точно так, то скажу. І цей же тиждень в Оріхові мав бути остаточним. Після нього я б уже знала й сказала.

Я просила забрати цю дитину, обміняти на нього. Хотіла, щоб у мене була проблема, щоб я померла. Донька народилася 6 березня, назвала її Соломією, як ї хотів Андрій.

Зараз складно матеріально, на нас із донькою не поширюються виплати, тому що я ж — ніхто. Грошову виплату отримує мама Андрія. Я відчуваю якусь провину, що мені треба просити. У нас тільки закінчились суди по доведенню батьківства. Починали в червні 2024-го і в серпні цього року я поміняла її свідоцтво. Тепер у неї прізвище тата, я написала заяву на ці виплати. Я взагалі б нічого не робила, тому що і фізично, й морально це виснажує. Єдине, заради чого це роблю, — думаю, що Андрій би так хотів.

Якби я була офіційною дружиною, отримувала б пенсію по догляду за дитиною теж. Я подала заявку на виплату цієї пенсії, буду судитися. В пенсійному фонді мені сказали: "Ви знаєте, взагалі, я не мала права розглядати вашу заяву, тому що ви не дружина". Я відповіла: "Я знаю, я — його кохана жінка, і в мене на вихованні дитина Андрія".

Ольга зі спільною з Андрієм донькою Соломією. Дівчинка народилась після загибелі бійця. Олена Тіта/фото надане Суспільному з особистого архіву Ольги Ушакової

Вдома є багато фотографій Андрія, Соломія їх часом бере і я їй кажу, що це мама, а це тато. Ми вдома долучились до акції "Стіл памʼяті" — ставили тарілки, столові прибори. Соломія туди поклала своє печиво, каже "тата". Це дуже боляче, бо він би був кращим, ніж я в плані батьківства. Донька дуже схожа на Андрія. Вона ні секунди не сидить на місці, я бачу чітко його риси на її обличчі.

Він для мене досі є, просто фізично не зі мною. Зараз ми живемо в різних місцях, і колись я вірю, що зустрінемось. Люблю його ще сильніше. Мені дуже бракує фізично його. Все навколо тепер лежить на моїх плечах і я просто хочу, щоб він мене обійняв, і все важливе стало неважливим.