Новини

Вони приїхали непомітно — без прапорів і гасел, із багажем досвіду, до якого українська система виявилася не до кінця готовою. Для Стівена Чарлтона з позивним Teach, колишнього офіцера британської армії, який мав бойові ротації в Іраку та Афганістані, поїздка до України не була ані романтичним жестом, ані пошуком адреналіну. Це було виважене рішення, продиктоване гнівом, відповідальністю та переконанням, що війни виграють не лише кількістю, а й тим, як держава вміє використовувати людей, готових за неї битися. Та наприкінці 2025 року Генштаб ЗСУ вирішив розформувати всі підрозділи, що воювали під брендом Інтернаціонального легіону.

Чарлтону було 43 роки, коли він прибув до України в жовтні 2025 року. Ветеран британської армії, який згодом збудував успішну цивільну кар'єру в технологічному консалтингу, він роками спостерігав за повномасштабним вторгненням Росії здалеку. Анонімно донатив, уважно стежив за фронтом, як людина, навчена «читати» війну. Народження дитини у 2020 році не дозволило йому приїхати раніше. Коли ж особисті обставини змінилися, він відчув, що виправдань більше не залишилося.

«Я виконав домашню роботу, — каже Стівен в інтерв'ю NV English. — Проаналізував, де Україні реально потрібна допомога і де я можу бути корисним».

Він зупинив свій вибір на Інтернаціональному легіоні. Не тому, що це було престижно, але тому, що це був сучасний структурований підрозділ. Легіон — особливо Другий Інтернаціональний — здобув непогану репутацію завдяки прозорій внутрішній логіці та належному рівню компетентності, там розуміли специфіку роботи з добровольцями, а не з примусово мобілізованими. Це був простір, де колишніх західних військових, а також науковців, інженерів та інших цивільних можна було інтегрувати в український опір російській агресії, не зламавши їх радянськими командними звичками.

Стівен Чарлтон / Фото: з особистого архіву

Стівен усвідомлював, що його тактична підготовка частково застаріла. Але для нього важливішим були принципи служби. «Британська армія навчила мене, що тобі не просто ставлять завдання. Тобі докладно пояснюють мету операції, — розповідає він. — Саме так люди ризикують розумно».

Ця відмінність — між сліпим підкоренням і усвідомленою участю — згодом перетворилася на лінію напруження, по якій його український досвід почав давати тріщини.

Підготовка в Четвертому батальйоні Легіону проходила в прискореному режимі та в умовах серйозних обмежень, що відображало загальний вплив війни на країну. Програма була базовою і проходила у різному темпі, умови виявилися складними. «Іноді я їв раз на кілька днів, — згадує Чарлтон. — Не тому, що так хотів, а тому що весь час хворів».

Попри всі труднощі, моральний стан західних добровольців залишався стабільним. Колишні військові з Британії, США та низки європейських країн швидко згуртувалися, спілкуючись спільною професійною мовою та поділяючи однакове розуміння дисципліни. Цивільні також швидко пристосовувалися, переймаючи звички й жаргон, що полегшувало взаємодію у бойових умовах. Різноманіття Легіону, всупереч очікуванням, часто ставало його перевагою.

А потім, на початку грудня, поповзли чутки. Інтернаціональний легіон, казали, збираються розформувати або перекроїти. Офіційних брифінгів не було. Пояснень — теж. «Нам нічого не говорили, — згадує Чарлтон. — Я просто почав ставити запитання офіцерам».

Тиша була промовистою. У війську, побудованому на довірі, мовчання саме по собі стає красномовним повідомленням. Добровольцям дали зрозуміти, що розірвати контракти чи податися на переведення вони не можуть і мусять на щось чекати. Після завершення підготовки їх почали перекидати з одного пункту базування на інший. Інформаційні «блекаути» стали нормою.

Зрештою надійшов наказ: їх переводять до іншої бригади.

Реальність, з якою вони зіткнулися, не мала нічого спільного з обіцяним. У новому підрозділі служило багато людей, набраних через тюремну систему. Чарлтон не приховував, що це на нього подіяло. «Я приїхав сюди не для того, щоб служити поруч із людьми, часто винними в тих самих злочинах, від яких я приїхав захищати українців, — сказав він. — Це деморалізує. Довіра зникає миттєво».

На початку офіцери заспокоювали й обіцяли, що Чарлтон не служитиме поруч із такими особами, а переведення залишатимуться відкритими. Та коли їхню групу доправили на нову базу в центральній Україні, ці запевнення розчинилися. Переведення заборонили. Контракти стали клітками.

Ситуацію ще більше ускладнила відсутність повноцінної підготовки. Навчання було фрагментарним: жодних занять із гранатами, мінімум стрільб бойовими набоями, ознайомлення з важким озброєнням відсутнє. «Загалом я зробив близько сотні пострілів, — каже Чарлтон. — Для бойових умов цього недостатньо».

А потім був оперативний брифінг та постановка задачі.

Миттєвість гумору та дружби / Фото: з особистого архіву Стівена Чарлтона

Командування оголосило набір добровольців. Чарлтон і кілька людей з його групи не погодилися — не тому, що заперечували завдання, а через небажання йти без чіткого розуміння ситуації. У західній військовій практиці такі пропозиції майже завжди сигналізують про підвищену небезпеку. Вони зажадали деталей.

Те, що вони почули через переклад, Чарлтон описав як «найбільшу купу маячні, яку я коли-небудь чув». Офіцери запевняли, що російські сили перебувають далеко, позиції є безпечними, а завдання зводиться до звичайного спостереження. Водночас між собою командири спілкувалися іншою мовою, помилково вважаючи, що добровольці її не розуміють. Ключові відомості про ризики свідомо не перекладали.

Надані карти не відповідали реальній ситуації на місцевості. Спостережні пости описувалися як розташовані за кілька кілометрів у тилу — що, за словами Чарлтона, позбавлене будь-якого тактичного сенсу. «Спостережні пости не розміщують у тилу, — каже він. — Це базова піхотна логіка».

Крім того, від ротаційних військових уже надходила інформація, що ці спостережні пости залишалися під обстрілами. Особовий склад фактично кидали під вогнем, тоді як втрати перекваліфіковувалися з метою убезпечити звітність. «Це була гра з системою, — зазначив Чарлтон. — І люди за це платили життям».

Рішення не виходити було колективним. Довіра до командування зникла. Відмова не була актом непокори — це був прояв професійної відповідальності. «Ми приїхали сюди воювати, — сказав Чарлтон. — Але не можна вести людей на смерть, вводячи їх в оману».

Далі почалися погрози. Їм прямо сказали, що можуть відправити до штрафних підрозділів на кшталт Скелі, про жорстоке поводження в яких ходило чимало розмов. «Дехто з тих, хто нас залякував, раніше був там інструктором, — сказав Чарлтон. — Ми чудово усвідомлювали, що це означає».

У підсумку урятувала сіра зона права й бюрократії, у якій опинилися іноземні добровольці. Невизначеність дала перепочинок. День за днем вони чекали поблизу фронту, слухали артилерію, просили зброю й можливість воювати. «Нам не йдеться про гроші, — каже Чарлтон. — Мені особисто перебування тут обходиться в чималу суму».

До приїзду в Україну чоловік заробляв майже пів мільйона фунтів стерлінгів на рік. Інші члени його групи також залишили високооплачувані кар'єри у США та Європі. Твердження українських офіцерів, що їх мотивували гроші, здавалося водночас образливим і безглуздим.

Втім, наслідки виходили далеко за межі особистого розчарування. Розформування Інтернаціонального легіону стало сигналом — для українського суспільства, для іноземних добровольців і для зовнішнього світу. «Послання просте: ми вас не потребуємо, — каже Стівен. — Ми вас не хочемо».

Цей сигнал має далекосяжні стратегічні наслідки. Легіон ніколи не зводився лише до кількості бійців. Він працював як підсилювач спроможностей і водночас як лабораторія нових тактик, технологій і підходів до лідерства. Його роль була важливою не тільки у боях, а й на рівні психології. Західні добровольці поруч із мобілізованими українцями піднімали бойовий дух самим фактом своєї присутності.

Говорячи про свій досвід, Чарлтон звертається до історичної аналогії з Інтернаціональними бригадами періоду Громадянської війни в Іспанії. «Вони були ідеалістами, — каже він. — Незламними людьми. Згодом саме вони стали кістяком боротьби з фашизмом у Другій світовій війні».

Більшість західних добровольців в Україні, за його словами, належать до тієї самої групи: освічені, фахові, політично свідомі. Це люди, які не лише беруть участь у бойових діях, а й бачать своє майбутнє тут. «Багато хто з нас хотів долучитися до відбудови України після війни, — сказав Чарлтон. — Це ресурс, яким не можна легковажно нехтувати».

Чарлтон наводить успіх України у війні дронів як приклад того, що справжні інновації з’являються там, де слабшають жорсткі ієрархії. Водночас він бачив протилежне: інженерів із науковими ступенями не допускали до підрозділів БПЛА, спеціалістів ігнорували, а їхній досвід фактично втрачали. «Армію не оновлюють, змушуючи розумних людей мовчати», — каже він.

Чи можливо відновити Легіон? Чарлтон переконаний, що так — і досить швидко. Ідентичність підрозділу можна відбудувати, а довіру повернути через прозорість, лідерство та усвідомлення простого факту: добровольці — не бездумні виконавці. «Дайте нам завдання, — каже він. — Зайняти позицію. Утримати позицію. Ми доведемо, на що здатні».

Для українських солдатів на передовій результат був би миттєвим. Чарлтон спостерігав це особисто. «Коли вони нас бачать, вони посміхаються, — каже він. — Думають, що ми трохи божевільні. Але знають: ми тут, щоб дати їм можливість поспати на годину довше».

Хоч війни й ведуть за допомогою зброї, вирішальним чинником залишаються люди. Ключовою перевагою України була і є її здатність до швидкої адаптації — перевага ініціативи над покорою та розуму над масою. Подальша доля Інтернаціонального легіону є тестом на те, наскільки цей підхід буде закріплений на практиці.

Для Стівена Чарлтона відповідь очевидна. «Ми обрали воювати за Україну, — каже він. — Не тому, що нас змусили. А тому, що ми віримо в те, що ви захищаєте».