Довідник твого міста
це безкоштовно і ефективно!
Укр
13 листопада 2019
11,1 °C
пасмурно

Статті

ВІДЗНАЧЕНО НА КОНКУРСІ "МОЯ МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА" В ГРУДНІ 2012 РОКУ
21 грудня 2012, 00:00
ВІДЗНАЧЕНО НА КОНКУРСІ "МОЯ МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА" В ГРУДНІ 2012 РОКУ

"Ой, мамо, скільки можна, не турбуй мене! Я вже доросла, я вирішую сама!!! Коли це вже настане той момент, коли зможу довго не бувати у вашому домі, не бачити цих, так мені набридлих, стін? І школа ця така одноманітна, і вулиці вже сірі-сірі, і дім, чомусь, не змінюється зовсім..." – так іще недавно говорила я, жаліючись про накопичене. Ми випустились зі школи, а це значить, що маленьким краєчком ніжки ступили в доросле життя. А навіщо ж тоді в дорослому житті, нагляд і батьки? Поїхали навчатись, о яке місто, яка атмосфера, це мені подобається, це ж зовсім не так як в селі! Як класно і чудово. Минув тиждень, так не хочеться повертатись... День за днем, тиждень за тижнем і, чомусь, не так вже весело, не так чудово.

Спокійними темними вечорами, останнім часом, завжди згадую своє село. Воно хоч невелике, але таке затишне, воно домашнє, і вулиця моя домашня, подвір'я рідне — теж домашнє, і дім, як це б не звучало, домашній... Живу в Жежелеві не з дитинства, і часом жалкувала про батьківський вибір, але тепер розумію, саме це село стало моєю батьківщиною, адже, саме батька виростили і виховали в ньому. І мене, хоч не таку маленьку, але вже добре все розуміючу, виховували тут. Часом, коли бракувало сили чи просто настрою не було, завжди ходила до річки: її шум заспокоює мене й досі, а прохолодний вітер надає сили. Інколи наступає ностальгія, і коли настають моменти для потрібних думок, вона мене вислухає, навіть якщо я не проговорю жодного слова. Я й не здогадувалась наскільки це важливо.

Вулиця. Такої як у мене немає в селі. Вона особлива. І зветься по-особливому. Живу на вулиці Садовій, будинок 44, але це формальність, вона в нас "Веретенівка". І як би смішно не звучало, але Веретенівку знають всі. І назва її походить від того, що колись на цій вулиці жило багато майстринь, які пряли веретеном, і вона, як саме веретено, покручена і хвиляста. Але й часто хлопці жартували з приводу вулиці, казали, що вона, як безрозмірні колготки, така ж довга, і така ж безкінечна. Її сади не раз чарували хлопців із Лісової, які приходили і приходять підморгувати до дівчат. І чомусь стає прикро, прикро за те, що вулиця стала рідною, а я так бездушно пішла від неї, і тільки інколи, раз на тиждень просто проходжу по ній, аби вернутись додому, а не гуляю, як завжди, вистукуючи каблучками, по її гладеньких камінчиках.

Мій дім. Такий рідний і затишний. Кожен куточок має свою історію, чергова лампочка висвічує своїми особливими променями - домашніми. І дуже прикро розуміти, що я в цьому домі гість, звичайно не формально, це моя батьківщина, і в ньому мене по-справжньому чекають, але все ж приходить розуміння відповідальності, я будую вже своє життя без того всього, до чого звикала не один рік, без того, що підтримувало мене у будь-яких ситуаціях, без того, що зігрівало і заспокоювало душу.

Моя батьківщина. Ти стала теплом у моїй душі, сльозами щастя в очах, стукотом серця у грудях і спогадом в голові. Тебе не забуду, до тебе повернуся, в тобі оживу...

Світлана Герук,

студентка ВДПУ ім. Коцюбинського

Коментарі: 0
Додати коментар

Додати коментар